НОВИНИ

22.09.2017
21.09.2017
20.09.2017
19.09.2017
18.09.2017
Всі новини »

ТЕГИ

ДОКУМЕНТИ

Без строку давності, або Як націоналізувати Межигір’я?

23 Січня 2013

10 січня суддя Господарський суд Львівської області Тарас Рим ухвалив рішення, яке може мати далекосяжні наслідки.

Якщо коротко – суть рішення полягає у можливості повернення у державну власність майна, яке було приватизовано бозна-коли, пізніше кілька разів перепродувалося, в результаті чого останній власник впевнено міг розраховувати на статус добросовісного набувача майна.

Однак диявол, як відомо, криється у деталях. Суть історії така.

Є у Львові Центральний парк культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького, який, як зрозуміло уже з назви, розпоряджається немаленькою і достатньо дорогою за нинішніми мірками територією і деякими об’єктами нерухомості.

Свого часу на території парку збудували павільйон «Юність», який влітку 1992 року приватна фірма «Жубер» спочатку орендувала, а 12 листопада 1992 року уклала договір купівлі-продажу з директором парку, згідно якого «Юність» перейшла у власність «Жубера». ПВТП “Жубер” павільйон розбудував, перетворивши у будинок плошею 735 кв.м., зареєстрував його в БТІ за адресою, Львів, вул. Лижв’ярська, 42,  і у 1996 році продав його виробничо-торговому господарському об’єднанню “Концерн “Сімекс”. «Сімекс» своєю чергою у 2008 році продав цей будинок Оксані Баляш, дружині впливового львівського бізнесмена Олега Баляша.

Баляші вирішили ще раз реконструювати будинок – цього разу на офісний центр. Зважаючи на масштаби будівництва і його розташування, очікувано почалися протести – спочатку окремих депутатів міськради, пізніше районної прокуратури, потім – судові позови. Сперечалися за те, чи будівництво ведеться у межах парку, що, зрозуміло, категорично заборонено законом, чи все ж розбудовується приватна власність.

Однак все виявилося набагато цікавіше.

В квітні 2012 року прокуратура Галицького району Львова, за наслідками перевірки законності відчуження будинку, виявила, що підпис тодішнього директора парку на договорі купівлі-продажу 1992 року  сфальсифіковано. Тобто печатки проставлені справжні, а от підпис директора парку йому не належить.  До того ж, з`ясувалося, що тодішній павільйон «Юність» формально не належав паркові, оскільки Львівська міськрада ніколи не давала на це дозволу.  На цій підставі у травні 2012 року прокурор Галицького району звернувся до суду з вимогою визнати недійсним договір купівлі-продажу від 12.11.1992 р., укладений між Центральним парком культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького та ПВТП “Жубер”. Позивачами стали виконком Львівської міськради і Мінекології.

10 січня 2013 року суддя Адміністративного суду Львівської області Тарас Рим ухвалив таке рішення, тим самим визнавши нечинним увесь подальший ланцюжок реконструкцій і перепродажів. Нерухомість, відчужена понад 20 років тому, повернулася у власність львівської територіальної громади.

У резолютивній частині рішення найцікавішою є аргументація суду, яка дозволила визнати договір купівлі-продажу недійсним – попри те, що минуло більше 20 років, тобто вийшов термін позовної давності.

Перше. Суд задовольнив клопотання прокуратури про поновлення термінів строків звернення з позовною заявою до суду, оскільки факт фальсифікації підпису директора парку було встановлено лише у 13 квітня 2012 року, а прокуратура подала позов уже через чотири дні. Згідно з Цивільним кодексом України (ст. 261, ч.1), «перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила».

Друге. Підставою для рішення суду стали ще радянські норми законодавства. оскільки на момент укладення договору у 1992 році був чинним Цивільний кодекс УРСР, згідно з яким (ст. 145) покупець за оспорюваним договором зобов’язаний був перевірити право власності продавця на об’єкт купівлі-продажу, однак цього не зробив. Нагадаю, що директор не мав права продажу майна.

Третє. Особу фальсифікатора підпису не встановлено і встановлювати її ніхто не буде.

Що з цього випливає? Окрім суттєвих матеріальних втрат для бізнес-родини Баляшів, є значно важливіші наслідки здавалося б прохідного господарського рішення львівського суду. Набуття власності в Україні, особливо враховуючи обставини приватизації у далеких 90-х, нерідко супроводжувалися схожими «непорозуміннями». Після перепродажу нові власники такого майна набували стасус «добросовісних набувачів». Зрештою, вони такими і є – заплатили гроші, перевірили документи у продавця. Ніхто ж не відстежує весь ланцюжок перепродажів.

Тим більше, що створено прецедент «обнуління»  стандартного трирічного терміну позовної давності.

Юристам, що працюють на опозицію, варто детальніше вивчити це рішення. Бо ж Межигір’я після чергової перемоги добра і справедливості в Україні саме у державну власність не повернеться.

Наталя Онисько

ПОДІЛИТИСЯ В СОЦ. МЕРЕЖАХ

НАШІ ГРОШІ Друкувати Друкувати

Tеги | , , , , ,

НАШІ ГРОШІ

22.09.2017
21.09.2017
20.09.2017